Євген Гончар: кожен рік розпочинається зі щирих вітань рідних та близьких
У кожної людини є день народження. Це особливий день, сповнений радості, тепла та приємних спогадів. На Хмельницькій АЕС є когорта працівників (35 осіб), які народилися саме на початку року – 1 січня. Серед них – інженер з ремонту групи релейного захисту та автоматики ВРП-330 кВ дільниці ремонтних робіт обладнання релейного захисту та автоматики, протиаварійної автоматики ВРП 750/330 кВ та головної схеми блока електроцеху Євген Гончар.
Місто енергетиків РАЕС завжди зринає у спогадах
Місто Нетішин Євген Гончар вважає своєю другою батьківщиною. Тут він мешкає майже сорок років. Але найбільше спогадів народжується про молодий населений пункт, який став супутником Рівненської АЕС. У вісімдесятих роках саме сюди прибули на роботу батьки Євгена Гончара. Тато, Володимир Михайлович, трудився в електроцеху, а мама, Тетяна Іванівна, – у медсанчастині.
Поліські краєвиди завжди заворожують. Густий сосновий ліс прямісінько підступає до «енергетичного» Вараша. Під час спорудження самого міста будівельники подбали, щоб якомога більше зберегти первозданні насадження. Це не тільки правічний ліс, а й залишки садків, які вціліли після знесення старих селянських забудов. Саме в такому місці знаходився дитячий садочок, який відвідував Євген Гончар. А хіба можна забути сніданки та обіди під розлогими вітами яблунь, груш, вишень? Це неперевершений аромат дитинства.
На вибір майбутньої професії надихнули батьки
Перебування сім’ї Гончарів на РАЕС виявилося тимчасовим, бо перед пуском першого енергоблока ХАЕС виникла потреба у профільних спеціалістах. Сім’ю енергетиків гостинно зустрів Нетішин. Тут професійний досвід Володимира Михайловича став доречним на такій ділянці як експлуатація електрообладнання.
Під час підготовки до пуску першого енергоблока у місті-супутнику ХАЕС атомники жили не одними виробничими справами. Гостро стояли й проблеми вирішення побутових питань. Великі надії покладалися на профспілковий комітет. У 1986 році головою профспілкової організації електростанції було обрано Володимира Гончара. Згодом він приділяв велику увагу вирішенню виробничих питань електроцеху на посаді провідного інженера з експлуатації, а пізніше очолив відділ модернізації та реконструкції. Саме під його керівництвом почав упроваджуватися процес виконання низки заходів із підвищення безпеки на діючих енергоблоках. Його дружина, Тетяна Іванівна, працювала лаборантом хімічного аналізу промислово-санітарної лабораторії відділу охорони праці Хмельницької АЕС.
Усі ці етапи фахового зростання батьків проходили на очах Євгена. Невипадково після закінчення школи він обрав шлях енергетика, згодом ставши фахівцем електроцеху.
Родина тримається на традиціях
Кажуть, що на формування особистості впливає багато факторів. Серед них – і родинна атмосфера, яка тримається на сімейних устоях і народних традиціях. Найбільше Євгену Гончару запам’яталися зустрічі Нового року, бо вони невимушено поєднувалися з його днем народження.
«Кожен день народження – це не просто дата в календарі, а певний рубіж, що знаменує завершення одного життєвого етапу та початок нового, сповненого сподівань і можливостей, – розповідає Євген Гончар. – Мій день народження – 1 січня – завжди особливий, адже він пов’язаний із приходом Нового року, коли настає час підбивати підсумки і мріяти про майбутнє. Це свято – не лише про подарунки, хоча вони й приємні, а й про атмосферу, що панує навколо: аромат смачних новорічних страв, теплі обійми рідних та сміх дітей. Це момент, коли світ наче зупиняється, щоб привітати тебе, подарувати свою увагу й любов. Згадую, як у дитинстві з нетерпінням чекав на цей день, а тепер ціную його за можливість бути в колі найрідніших, ділитися приємними спогадами. Кожен подарунок, кожна усмішка, кожне побажання – це частинка тепла, яку я зберігаю в серці до наступного свята».
Євген Гончар пригадує, що в його родині прийнято належно відзначати всі основні свята, дотримуючись народних традицій. Найбільш очікуваними були різдвяні свята, до яких люди з давніх-давен старанно готувалися. З покоління в покоління передавалися звичаї та обряди цих святкувань.
Основними стравами на Святвечір були кутя та узвар. Кутю варили з пшениці, обтовченої в ступі. Пшеничне зерно заправляли цукром або медом, розтертим маком. Дехто додавав горіхи, родзинки. Кутя була головною стравою Святвечора, а узвар – традиційним напоєм. А потім… «Ой, радуйся, земле – Син Божий народився…».
Тато Євгена, Володимир Михайлович, знає багато колядок, які запам’ятав ще з дитинства. У селі Завидів, що на Острожчині, мешкає його велика родина, яка свято береже народні традиції. Тепер надія на дітей і внуків, що вони стануть продовжувачами роду працелюбів та справжніх патріотів рідної землі.
Олександр Шустерук
Фото автора
