ЗМІСТ
ОСТАННІЙ ДЕНЬ МИРУ З
СЛІДОМ ЗА НІМЕЦЬКИМИ ТАНКАМИ 6
РУХ ОПОРУ НА СЛАВУТЧИНІ 10
ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ 13
РОЗДІЛ І. ОСТАННІЙ ДЕНЬ МИРУ
Багато історичних реалій є достатньо окресленими і зрозумілими тільки в момент свого процесу, а деякі, як це не парадоксально, навпаки — чіткіше й ближче бачаться з перспективи років, навіть десятків літ. Події, що розпочалися у світі понад сімдесят років тому і смерчем про¬котилися Європою та й не тільки, для людини XXI століття набувають все нових і нових обрисів, ба, навіть страшних обрисів. Вони ще раз примушують замислитися над життям, над ходом історичного плину, сутністю міжлюдських взаємин...Друга світова війна і її складова — Велика Вітчизняна війна для мільйонів і мільйонів стали останньою крапкою у житті. Пожежі, руй¬нації, плач, попіл, зойк, смерть... Скільки є у мові слів, аби охарактери¬зувати війну? Може, саме тільки слово «війна» й здатне передати всю глибинну суть цього страшнього явища, і йому не потрібно синонімів?Для українців, росіян, білорусів, людей інших національностей епо¬ха 1941 - 1945 років стала важким випробуванням, тягарем, що й по десятках літ дає про себе знати глибокою задумою її свідків та глухим сердечним болем... Тоді, далекого 22 червня сорок першого року в одну мить перекреслились мрії та сподівання багатьох. Навіть літнє сонце, ко¬тре, як і сотні рюків перед тим, продовжувало день по дні зігрівати нашу землю, було, певно, не таким радісним. Сходило бо воно над руїною та попелищами, над знівеченим життям, над спустошеними долями...* * *
Вечоріло. Сонце поволі сідало за сусіднім Острогом. Літо. Субота. Сільська молодь помаленьку сходилася до клубу. В ньому у 30-х згуртувався струнний ансамбль, керований П. М. Михальченком, а також часто відбувалися танці в супроводі гри баяніста П. Малюка . Того вечора до клубу із сусідньої застави прибув політрук Шерекін. Він розповів присутнім про міжнародне становище, потім були танці. Біди наче ніщо й не віщувало, та в серці декого щось таки тьохнуло: за якийсь час покликали на заставу політрука, невдовзі відбули й решта прикордонників...Того літнього вечора до радянських кордонів підтягувалися ворожі танки, літаки, гармати. Сотні тисяч німецьких солдатів очікували на команду, їм, як і їхнім генералам, ввижалася близька перемога та швидке закінчення війрьковрї операції під кодовою назвою «Барбаросса» . «Бліцкриг», блискавична війна обіцяла розширити життєвий простір німецького народу на схід за рахунок слов'янських держав. Перемоги й розчарування ще попереду. А зараз вечір, вечір останнього дня миру...
Про те, що розпочалася війна, в селі дізнавалися хто як. Біля клубу був радіорупор. Опівдні говорив народний комісар іноземних справ СРСР В. Молотов: «Граждане и гражданки Советского Союза! ... Се¬годня, в 4 часа утра., без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковали наши границы во многих местах и подвергли бомбежке со своих самолетов наши города...». О пів на четвергу ранку 22 червня 19.41 року в світі розпочалася одна з найбільш кривавих та руйнівних воєн . Атаками, окопами, ранами, госпіталями, обеліс¬ками, пам'ятниками вона пролягла через життя багатьох нетішинців і солов'євців.Невдовзі прибули офіцери з військкомату. Розпочалася мобілізація. Проходила вона швидко. Призивалися чоловіки 1905 - 1918 років наро¬дження. На той час 83 селян проходили строкову службу, 5 з яких навчалися у військових училищах. З них живими лишилися після війни лише дев'ятеро... Загалом же з Нетішина та Солов'я у Великій Вітчизняній війні воювало 517 сельчан, не повернулися трохи більше трьохсот.Війна... Дня більшості людей це було нове, незвідане. їм ще доведеться скуштувати всю гіркоту німецької окупації, труднощі військо¬вого часу, біль розставань і навічних розлук. Гуртувалися по хатах, бо самому було моторошно. Вечори фарбувалися у червоне від далеких і близьких пожеж. Серце стискалося од невідомості, і водночас додавало снаги сподівання, що все це невдовзі скінчиться, ось лише ліквідують той зловісний німецький десант під Острогом...Ситуація вже в перші дні війни для наших краян була надзвичайно напруженою. Детально ці події описав О. Ісаєв у своєму дослідженні «От Дубно до Ростова» . В напрямку Острога рухалась 11 танкова диві¬зія ворога, назустріч якій виступили частини 109 моторизованої дивізії 5 механізованого корпусу і 57 танкової дивізії. 109 мотодивізія повинна була відправитись у Білорусію, та прорив 11 танкової дивізії в районіОстрога змусив командувача 16 радянською армією М. Ф. Лукіна на свій страх і ризик зняти частини згаданої 109 дивізії з повантаження й направити їх під Острог.Першим досягнув міста і розпочав бій 173-й розвідувальний баталь¬йон майора Юлборисова. Підрозділ увійшов в Острог і зайняв оборону, щоправда невдовзі був вибитий солдатами 61 мотоциклетного баталь¬йону. Увечері, 26 червня, з Шепетівки до Острога прибув 114 танковий полк 57 танкової дивізії, укомплектований танками Т-26. У ніч на 27 червня звідти ж наспів 381 мотострілецький полк А. І. Підопригори. Пізніше підтягнулися решта частин 109 дивізії, що не встигли відбути до Білорусії— 2 батальйон 602 мотострілецького полку і кілька танків 16 танкового полку. Увечері і вночі розрізнені частини, названі згодом «групою Лукіна», і кампфгрупа Ангерн 11 німецької танкової дивізії підтягувалися до Острога, готуючись до бою на світанку.Вранці 27 червня 381 і 602 мотострілецькі полки 109 моторизованої дивізії, майже за відсутності артпідтримки, розпочали наступ на Острог з боку села Вельбівного. їм допомагала лише 76-мм полкова артилерія та 45-мм гармати танків Т-26 та БТ. Перейшовши р. Вілію мостом і вбрід, частини 109 дивізії розпочали бій за місто. Радянська сторона фактично в перші години бою втратила командира, полковника М. П. Краснорецько-го, який був важко поранений під час ворожого артилерійського обстрілу Вельбівного. На зміну прийшов його заступник Сидоренко.В другій половині дня до міста підійшов 15 танковий полк 11 танко¬вої дивізії німців, і шалька терезів переважила вбік ворога. Незважаю¬чи на активну діяльність Сидоренка, він не зміг вплинути на результат бою. Німці витіснили з міста радянські частини та примусили їх відсту¬пити за Вілію. В Острозі залишились оточеними 173 окремий розвід-батальйон дивізії і один батальйон 381 мотострілецького полку. До ночі всі, хто зумів переправитися через Вілію, зосередилися в лісі на схід від Вельбівного. Увечері до Острога підійшов 404 артилерійський полк 109 моторизованої дивізії.Протягом ночі з 27 на 28 червня за наказом полковника Сидоренка частини й підрозділи 109 моторизованої дивізії провели перегрупування сил для нового наступу, яке, щоправда, успіхом не увінчалося.Німецькі війська дали можливість 602 полку переправитися через Вілію і щільно підійти до міста, після чого відкрили артилерійський та улеметний вогонь, застосували танки. Наступ 381 полку також було ризупинено. Аби забезпечити його просування, у бій вступив 404 артилерійський полк. В результаті 381 полк увірвався в Острог і почавпросуватися до центру. З перемінним успіхом бій тривав до вечора. З наступом темноти 381 полк був змушений відійти на вихідні позиції, на східний берег Вілії. 28 червня у боях в районі Острог-Мізоч-Варковичі брала участь також радянська авіація, здійснивши на цю ділянку близько 400 літако-вильотів. Як зазначає В. Анфілов, за визнанням проти¬вника, радянська авіація мала в цьому районі абсолютне панування у повітрі й бомбардувала ворожі танки з бриючого польоту, завдаючи тим самим ворогові великих втрат.Відхід військ на нові рубежі здійснювався загалом згідно з прийнятим рішенням і був проведений в цілому організовано. Труднощі при відводі довелося долати лише на житомирсько-київському напрямку, де наступали головні сили 1 танкової групи і 6 армії. На цьому напрямку на рубежі р. Горинь до 2 липня успішно стримували натиск з'єднань З і 48 моторизованих корпусів 19 механізований корпус і група генерал-лейтенанта Лукіна (213 і 109 моторизовані дивізії).Сконцентрувавши поблизу Острога потужні сили танків, війська 1 танкової групи за підтримки бомбардувальної авіації форсували річку Горинь. Встановивши, що радянські війська відходять на новий рубіж і чинять спротив лише сильними ар'єгардами, вороже командування на¬казало своїм з'єднанням прискорити наступ, щоб не дати можливості радянським військам організовано зайняти оборону на тиловому рубе¬жі. Однак, радянські з'єднання підривали наміри ворога, поєднуючи відхід з контратаками.4 липня генерал Юіейст сконцентрував 48 моторизований корпус на шепетівському напрямку і вимагав негайного переслідування військ, що відступали. Попереду йшла 11 танкова дивізія, котра в середині дня зламала спротив наших ар'єгардних частин і на ходу ввірвалася у Шепетівку. Генерал Кирпонос терміново направив у цей район кілька танкових і стрілецьких частин. На схід від Шепетівки 4 і 5 липня роз¬горнулися запеклі бої, та зупинити ворога не вдалося.
РОЗДІЛ II. СЛІДОМ ЗА НІМЕЦЬКИМИ ТАНКАМИ
Те, що може вчора здавалося швидкоминучим неприємним сном, сьогодні набувало страхітливих обрисів невблаганної дійсності. Радян¬ські війська відступали. Зловісний «десант» з-під Острога зі страшним гуркотом, здіймаючи пил, сунув на схід. Нинішня Хмельниччина, не¬зважаючи на оборонні бої, поволі опинялася в зоні окупації: 29 червня першим було захоплене с. Білотин, далі — Мухарів, Берездів, Старий Кривин, Шепетівка, Ізяслав, Славута... 10 липня взято Кам'янець-Подільський, а 18 числа того ж місяця німецькі війська захопили остан¬ні населені пункти однойменної області — села Вербку, Сахни та По¬горіле Летичівського району .Четвертого липня трьома танками завойовники в'їжджали до Неті-шина. Надвечір у селі вже було повно німців: хто на автомашинах, хто — мотоциклами. Тут і там чулася незрозуміла мова. Селяни мліли від страху й невідомості... Згасав перший день під новою владою, а вранці вже горіли книги з сільської бібліотеки й заразом вкинуті до полум'я погруддя радянських вождів — Леніна та Сталіна. И ось тут, як згадувала багаторічна голова міської організації ветеранів, нетішинка Г. В. Шели-ванова, трапився незвичайний випадок: ризикуючи життям, Іван Мачу-лянський якось зумів таки набрати собі звідти книжок... За розповіддю Ганни Василівни, в перші дні окупації нова влада розстріляла, змусивши самих викопати собі ями, трьох євреїв: Кідера Ліпу, Ясіна Гершка та Рибака. Сім'ї їхні загинули у Славутському гетто. Лише одному — Олек¬сандрові Купершмідту втечею вдалося уникнути жорстокої розправи .Слідом за німецькими танками на наші землі йшов новий лад. Територія республіки була поділена між кількома державними утворення¬ми. Однією з адміністративно-територіальних одиниць на захоплених теренах став Райхскомісаріат «Україна» з центром у Ровно. До нього увійшов і наш край. В Нетішині, на вимогу окупантів, 20 липня 1941 року було проведено вибори до сільської управи, яку очолив Ф. 1. Савчук (пізніше він пішов на фронт і загинув у 1944 році). Разом із тим, у селі справували владу двоє німців. В жовтні та грудні 1941 р. в Нетіши¬ні проводилися переписи мешканців, за якими налічувалося відповідно близько 1700 та близько 1800 осіб. У Славутському р-ні кількість на¬селення на 1 січня 1942 року становила 46 680 осіб.
В селі збереглося колективне господарство, яке в офіційних німецьких документах стало називатися громадським господарством або загальним двором. В Державному архіві Хмельницької області знаходиться відомість про площі сільськогосподарської продукції, які підлягали збиран¬ню у громгосподарствах Славутського р-ну станом на 10 липня 1943 року. Згідно з документом, у Нетішині та Солов'ї вирощували зернові, кормові, олійні, технічні та городні культури. Нові господарі були зацікавлені, крім іншого, у вилученні в населення продовольства та харчів. За згаданою відомістю, села району, певно, для полегшення сільгоспзаготівель, були поділені на п'ять груп і відносилися до п'яти так званих «штютцпунктів» — «точок опори» — Старий Кривин, Аннопіль, Полянь, Янушівка та Цвітоха. Солов'є та Нетішин входили до штютцпункту По¬лянь . Загалом же всі 48 сіл району становили Славутський районний маєток12. В Нетішині продовжував функціонувати сільський млин, яким фактично опікувався один із німців. В період окупації селяни повинні були сплачувати земельний та грошовий податки13.Обсяги господарського пограбування республіки просто вражаїоть. Так, райхскомісар Еріх Кох повідомляв: «(...) Україна (райхскомісаріат) поставила до березня 1943 р.: зерна -59 500 000 т, зерна на насіння -100 000 т, стручкові -148 000 т. (...) рогатої худоби -2 120 000 голів, свиней -450 000 голів, овець -406 000 голів, яєць - 20 000 000 шт., свійської птиці -14 000 000 шт.»14. А це ж іще був далеко не кінець війни!Як свідчать численні архівні документи, нова влада намагалася впорядкувати на свій лад як суспільні, так і багато приватних аспектів життя громадян. Серед іншого, нормувався мінімум робочих годин15, впроваджувалась нова грошова одиниця16, регулювалася цінова політи¬ка17, нарешті -проводилась агітаційна робота, аби обіцянками ліпшого майбутнього прихилити до себе населення. Одним із розпоряджень «до всіх старшин волостей та старост сіл», датованим травнем 1943 року, оголошувалося примусове затемнення -заборону у вечірній час в населених пунктах використовувати освітлення18. З січня 1942 року існувало навіть загальне розпорядження про податок на собак: кожний не-німець за одного пса повинен був сплачувати річно 150 крб., а.за кожного наступного -300 крб., за винятком осіб, котрі їх утримували зі службових потреб на вимогу німецьких установ. Наскільки все це виконувалося на місцях, сказати складно, але такі розпорядження іс¬нували. 7 вересня 1941 року в Кам'янець-Подільському гебіті з'явилося друком перше число газети адміністрації гебітскомісара «Подолянин»; яка виходила двічі на тиждень -у четвер та неділю. Невдовзі, 30 вересня, у Проскурові (нині - . Хмельницький) почала виходити газета «Український голос». З 4 січня 1942 року стала друкуватися «Нова Шепетівщина» -орган Шепетівського гебітскомісаріату20, до якого входила й Славутчина. Газети були цілком пронімецькі, та, вочевидь, щоб прихилити на свій бік населення, друкували й деякі суто українські матеріали. Якби не знати тієї жахливої дійсності, яка вирувала по той бік, шпальт, могло б, почасти, здатися, що все спокійно й життя прямує своїм усталеним руслом...Одним із аспектів політики нової влади було примусове вивезення місцевого населення, переважно молоді, на роботу до Німеччини. Для м. Славути існували навіть спеціально виготовлені бланки «Повісток», в одній із яких говориться: «Гр. м. Славути по вул. № . Районова Управа пропонує Вам з'явитись 1942 р. на 12 годин дня для реєстрації до будинку бувшої педшколи, звідки Ви на слідуючий день будете направлені на роботу. Необхідно мати з собою: білизну, одяг, ковдру. Явка обов'язкова у визначений термін. Районова управа». У Держархіві області зберігаються робочі списки таких громадян для бага¬тьох сіл сучасної Хмельниччини, в тому числі й Нетішина та Солов'я. За проведеними підрахунками, з сіл Славутського р-ну на примусові роботи до Німеччини було вивезено майже три тисячі осіб. Імена не-тішинців та солов'євців, яким теж довелося скуштувати горя на чужині, вміщені в історико-меморіальному виданні «Книга пам'яті та поваги. Нетішин. Солов'є. 1939 - 1945 рр.»24. До всього додавалися численні табори та гетто, у яких десятками тисяч гинули мирне населення та вій- ськовополонені25. В одному лише славутеькому «Гросслазареті» помер¬ло близько 150 тис. радянських солдатів.
РОЗДІЛ III. РУХ ОПОРУ НА СЛАВУТЧИНІ
Однією з особливостей Другої світової та її головної складової - Великої Вітчизняної воєн, як відзначають фахівці, став широкий анти¬фашистський рух Опору, що розгорнувся на окупованих гітлерівською Німеччиною та її союзниками теренах Європи та Азії". Через кілька днів після початку війни, 29 червня 1941 року, було оприлюднено влад¬ну директиву партійним організаціям прифронтової смуги про перебу¬дову всієї роботи на воєнний лад. У цьому документі одним із найваж¬ливіших завдань визначалося створення на окупованій території опера¬тивних загонів та диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, а також для розгортання партизанської війни.Партизанський рух в 1941 - 1944 роках на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР, як стверджують А. Кентій та В. Лозицький, пройшов три періоди. Перший етап охоплює час від початку війни й до кінця листопада 1942 року, тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. 30 травня 1942 року Державний Комітет Обо¬рони ухвалив створити Центральний штаб партизанського руху. Згідно з цим документом, при Військовій раді Південно-Західного напрямку було зорганізовано Український штаб партизанського руху, який роз¬почав діяльність 20 червня 1942 року. Другий період руху Опору роз¬починається в кінці листопада 1942 року й завершується кінцем 1943 року. В цей час збільшилась кількість діючих партизанських формувань та зросла їх чисельність, відбулися якісні зміни. Резонансними стали рейди з'єднань С. Ковпака, Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова й О. Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, в район білорусько-українського Полісся.На завершальному етапі визволення УРСР (січень - серпень 1944 року), який став третім періодом руху Опору, перед українськими пар¬тизанами стояло завдання надалі активними діями з дезорганізації тилу німецьких військ сприяти бойовим операціям Червоної армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських заго¬нів і з'єднань на терени Західної Волині та Галичини. З початком 1944 року найбільш високою концентрація партизанських сил була на теренах Рівненської, Житомирської та Кам'янець-Подільської (нинішньої Хмельницької) областей.Багато сторінок підпільного та партизанського літопису пов'язані з нашою областю. Вже в перші дні війни люди почали гуртуватися, аби стати до боротьби. Як ідеться в книзі «Хмельниччина у 1941 - 1944 рр.: хроніка війни», 22-23 червня у Проскурові створено 32 групи само¬оборони. Через кілька днів для нищення ворожих десантників виник батальйон у Старокостянтинівському районі. 6 липня 1941 року вище керівництво республіки звернулося до українського народу з відозвою, у якій закликало мобілізувати сили на відсіч німецькому агресорові та організувати загони народного ополчення.Поступово антинімецький рух починає налагоджуватися й на Сла-вутчині. З серпня на квартирі славутчанина О. Яворського відбулося організаційне засідання місцевих підпільників у складі А. Одухи, М. Кравченко, В. Мартинюка та ін. Підпільна група виникає у Поляні. Наступного місяця така ж група із М. Шевчуком на чолі організовується у Голиках. До неї невдовзі приєднуються однодумці із сусідньої Варва-рівки. На початок грудня 1941 року в Славутському та сусідніх районах було створено 23 підпільні організації та групи загальною кількістю 278 осіб.22 грудня 1941 року в Славуті утворився міжрайонний підпіль¬ний комітет, до якого увійшли Ф. Михайлов, О. Горбатюк, К. Захаров, В. Яворський. Він об'єднав групи з багатьох населених пунктів Славут-ського, Шепетівського, Грицівського, Ізяславського та інших районів30. У травні 1942 року А. Одухою та стриганським підпільником О. Івано¬вим здійснено першу диверсійну операцію.Особливо відзначилася антифашистською діяльністю славутська підпільна організація лікарні на чолі з Федором Михайловичем Михайловим. Серед іншого відома їх робота, спрямована на визволення14 червня 1942 року із таких утікачів, а також інших осіб, створено перший на Славутчині партизанський загін, очолений Антоном Захаровичем Одухою. Невдовзі провідника підпільної організації лікарні було заарештовано та страчено. В грудні 1942 року ім'ям Михайлова названо партизанський загін А. Одухи. Нині ім'я Ф. Михайлова носить одна з нетішинських вулиць.Наприкінці року партизанський загін Одухи реорганізовано: осо¬бовий склад поділено на взводи та відділення. Створено штаб на чолі з Г. Кузовковим. Командирами взводів стали Долгопол ов, Манько та Перепелицин. Як відзначає В. Берковський, 22 січня 1943 року загін Одухи відходить за р. Случ, а пізніше за залізницю Сарни - Олевськ - Коростень, де його було розформовано та приєднано до інших партизанських загонів. У травні того ж року згадана бойова одиниця від¬новлюється, а на кінець серпня, за тим же дослідником, загін Одухи досяг 350 осіб.У вересні 1943 року на базі партизанського загону ім. Михайлова створено з'єднання, командиром якого затверджено А. Одуху, комісаром - Г. Кузовкова, а начальником штабу - К Шакуна. В 1944 році у з'єднанні налічувалося 2 642 бійці35.Як зазначають В. Олуйко, П. Слободянюк та М. Баюк, керівництво партизанською діяльністю здійснював Кам'янець-Подільський обком КП(б)У. До боротьби приєдналось понад 20 тис. чол., 37 партизанських загонів об'єднались у п'ять з'єднань. Великою активністю відзначали¬ся Проскурівська, Дунаєвецька, Кам'янець-Подільська, Деражнянська, Михалпільська та інші підпільні організації. За масштабами партизан¬ського руху та результатами бойових операцій Поділля йшло слідом за такими областями масового партизанського руху, як Чернігівська, Житомирська й Київська. Партизани області здійснили 1 272 бойових операції.Неподалік Нетішина, на так званій Лисячій (або Лисій) Горі, в роки Великої Вітчизняної війни знаходилася стоянка партизанського загону ім. Суворова з'єднання Михайлова37. В 1984-1985 pp. на цьому місці туристичним клубом «Меридіан» було проведено реставраційні роботи. Разом із тим, подружжя партизанів зі Славути та їх бойовий побратим В. Шинкарук власноруч встановили на горі пам'ятний знак: залізничні рейки із привареною до них гільзою від снаряда. Кожного року сюди на День Перемоги для того, щоб пригадати воєнні роки, приходять ветерани, громадськість Нетішина, молодь.
РОЗДІЛ IV. ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ
Українському народові по-особливому довелося скуштувати гіркоту воєнного лихоліття, адже чи не більшість військових операцій відбу¬валися саме на його землі. Ще й досі ці, на перший погляд сухі цифри відгукуються щемом у серцях: за даними В. Петровського, Л. Радченко та В. Семененка, наведеними у книзі «Історія України: Неупереджений погляд», з понад 7 млн українських воїнів загинули 4,1 млн (без парти¬занів і підпільників, втрати яких точно невідомі). Демографічні втрати України з 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. перевищують 13,5 млн осіб. Німці повністю знищили понад 250 українських сіл, було зруйновано 700 міст. Прямі матеріальні збитки склали 285 млрд крб в цінах 1941 року, втрачено 40% економічного потенціалу, 10 млн жителів залиши¬лися без даху над головою38.Болісним «повоєнний спадок» виявився і для нинішньої Хмельницької, а тоді — Кам'янець-Подільської області, котру остаточно звільнено від німецьких військ 4 квітня 1944 року. З доповідної записки Кам'янець-Подільської обласної надзвичайної комісії зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників від 1944 року довідуємося, що на теренах області ворогом було знищено 477 698 мирних громадян та військовополонених. В самому лише Кам'янці 27-28 серпня 1941 року було розстріляно 20 тисяч чоловік... До обласної комісії надійшли акти від 1624 колгоспу про вчинений окупантами збиток на суму 14 969 637 800 карбованців39. За І. В. Рибаком, 560 населених пунктів області було спалено або на-півзруйновано, виведено з ладу 430 промислових будівель, вивезено до Німеччини 156 тисяч голів великої рогатої худоби. Збитки краю, завдані окупаційною владою, становили 18 млрд 671 млн крб у перед¬воєнному масштабі цін!40Особливо важкою була доля селян. Поля копались лопатами, орались коровами... В 1946 році пересічний колгоспник області, за тим же до¬слідником, отримав на трудодень 137 г зерна і 27 коп. грішми. При цьому сплачувалися непосильні податки та натуральні поставки41. Колгоспному двору доводилося віддавати щорічно значні суми самообкладання, стра¬хування, позики... У 1946-1947 рр. терени сучасної Хмельниччини знову навідало лихо — голод. Пік його припав на червень 1947 року42.Села Нетішин та Солов'є було звільнено 18 січня 1944 року. За роки війни нетішинське колективне господарство й приватні сільські гос¬подарства зазнали відчутних збитків. У звітній доповіді голови Неті-шинської сільської ради Марії Іванівни Некрасової за 1944 - 1947 рр. значиться, що загальна сума втрат колгоспу становила 5 883 281 крб., спалено і знищено 10 колгоспних будівель, 23 будинки колгоспників, вивезено до Німеччини або знищено 254 коні, 442 гол. великої рога¬тої худоби, в тому числі належних колгоспникам 213 гол. тощо. Після звільнення в селі було знову обрано сільську раду, котра, як повідомляється в цитованому документі, спрямовувала зусилля на відновлення колгоспного господарства, роботи школи, млина тощо43. Станом на 1 вересня 1947 року в Нетішині проживало 158144, а на 1 вересня 1949 року — вже 1857 осіб45. Після війни протягом кількох років у Нетішині мешкав Герой Радянського Союзу Степан Іванович Дикалов46.Незважаючи на відсутність тяглової сили, реманенту в Нетішинсько-му колгоспі ім. 13-річчя Жовтня в перший рік звільнення було засіяно 380 га, а валовий збір становив 900 ц. В наступні роки зростали посівні площі та збір сільськогосподарської продукції, збільшувалися й показ¬ники у тваринництві47.Уявити собі насущні проблеми, якими жив повоєнний Нетішин, дозволяє така статистика. В 1947 році план м'ясопоставок з населення, включаючи недобір 1946 року, складав 176 ц, виконано — 69 ц (39,2%): План поставки яєць, включаючи недобір 1946 року, був у розмірі 138 654 шт., виконано — 12 482 шт. (9%). Молокопоставка при плані 62 103 л виконана у к-сті 23 646 л (39,2%). Картоплі план —550 ц, вико¬нано — 270 ц (50%). Зерно —16ц, виконано — 5 ц (31 %). На трудодень в 1945 році нетішинські колгоспники отримали 0,060 кг, а в наступному — 0,223 кг.48В перші післявоєнні роки Нетішинське колективне господарство очолювали: станом на грудень 1945 року — Ткачук Петро Васильо¬вич49; ймовірно з січня 1946 року і щонайменше до 4 квітня того ж р0Ку — іВан Леонтійович Кравченко50; 17 серпня 1946 року як голова згадується Петро Миколайович Нагорнюк51; 16 лютого 1948 року голо¬вою господарства в документах фігурує Микола Павлович Гринчук52. В 1950*році нетішинський та солов'євський колгосп «Червоний при¬кордонник» об'єдналися, на чолі нового господарства ім. Хрущова став Олександр Лук'янович Кирилюк.Вищим органом влади в Нетішині як у повоєнні, так і в наступні роки була сільська рада депутатів трудящих. Незважаючи на труднощі, вона все таки функціонувала, хоча, виходячи з документальних матеріалів, діяльність її була в «зародковому» стані. Серед осіб, котрі очолювали сільраду, відомі Станіслав Борсаль; у жовтні 1946 року як голова згадується М. М. Пожидаєв53; після нього головою, мабуть, десь до червня 1947 року був Іван Степанович Нагорнюк54; невдовзі раду очолив Володимир Іванович Іванець55; ймовірно, у листопаді 1947 року очільником «сільського парламенту» стала Марія Іванівна Некрасова, яка пробула на цій посаді до початку лютого 1949 року56; змінив її на посту Марк Петрович Романов57.Серед недоліків у діяльності сільської ради впродовж 1944 - 1947 рр., про які йшлося в доповіді згаданої вище М. І. Некрасової, відначається, що працівники ради не проводили справжньої політично-виховної робо- ти серед трудящих мас, не вникали глибоко в роботу колгоспу, не бороли¬ся по-більшовицьки з порушеннями трудової дисципліни тощо58. Такими були реалії післявоєнного сільського життя.З інформації про роботу Нетішинської сільської ради за період з 1 січ¬ня по 1 грудня 1948 року дізнаємося, що її діяльність спрямовувалася на виконання 4 п'ятирічки та інших показників. При сільській раді було 18 депутатів сільвиконкому: колгоспниками були 8, вчителями — 2 та службовцями — 8 осіб. Було також 5 членів виконкому та працювало З постійно діючі комісії: фінансово-торговельна, сільськогосподарсько-заготовельна та культурно-освітня. Що стосується, зокрема, роботи останньої, то довідуємося, що вона провела 6 засідань, на яких розглядалися питання підготовки до святкування 1 Травня, звіт про роботу сільського клубу, питання підготовки до святкування 31 річниці Жовтня та ін. Разом із тим, сільська рада провела 2 загальних зборів селян, на яких розглядалося нарахування самообкладення, сільськогосподарського податку тощо. Нетішинська сільська рада проводила соціалістичне змаган¬ня з Солов'євською сільською радою59.Окремим напрямком була т. зв. політмасова робота. Завідував місцевим клубом депутат сільради Павло Васильович Федорчук. Впродовж 1948 року клубна рада підготувала 8 номерів стінгазети та 48 «полівок». 8 разів на місяць в культзакладі демонструвалися кінофільми. Прочитано 21 лекцію на різні теми. При клубі діяли хоровий гурток у складі 25, драматичний — з 15 чоловік. Було 8 виїздів в інші села Славутського р-ну60.Окремою нелегкою стороною селянського життя в повоєнні роки була сплата низки податків та грошових зобов'язань. До прикладу, нетішинці в 1946 році дали державної позики в розмірі 45 ООО крб при сумі підписки 50 000 крб61. За звітний період з листопада 1947 року по березень 1948 року сільська рада зібрала сільськогосподарського податку 46 729 крб, податку на неодружених — 847 крб, «страховки» — 2 316 крб, позики — 980 крб, всього за цей період — 50 872 крб62.У повоєнні роки свою роботу продовжила школа, яка станом на 1948 рік була неповно-середньою. Щоправда, будівля була відремонтована і забезпечена паливом на увесь навчальний рік. Відвідування перебувало на рівні 98%. Дітям (патронованим сиротам) надано необхідну допомогу. Вчительським колективом та членами клубної ради було придбано 2пари взуття та 2 пальто. Також і за сприяння постійно діючої культурно-освітньої комісії надана допомога сиротам у закупівлі деяких речей63. Очолювала школу в повоєнному Нетішині Оксана Остапівна Поліщук.Довгий час у селі діяв млин, який мав велику популярність в окрузі. З 1946 р., згідно з проектом «Сільелектро», дирекція Нетішинської ГЕС розпочала виконання робіт з улаштування нового дерев'яного водоспуску й упорядкування земляного насипу дамби. Біля млина завжди було людно. Підприємство працювало не лише для приватних потреб Нетішина та регіону, а и виконувало державні замовлення64.У 1946-1949 рр. відбудовано Нетішинську ГЕС, яка забезпечувала електроенергією села Нетішин, Солов'є, Крйвин, Колом'є та ін. Високовольтний розподільчий пристрій 10 кВ і щит керування станцією знаходилися на першому поверсі млина, а машинний зал був у цегляній одноповерховій прибудові зі сторони водосховища. В машзалі було встановлено дві гідротурбіни з генераторами заводу «Фойт» (Австрія). Водосховище станції знаходилося на території теперішньої південно-західної частини міста65.Село поволі відбудовувалося. Незважаючи на труднощі та негаразди, людям вистачало натхнення і для життя, і для праці. В повоєнні роки дихалося вільніше. Зростали діти, онуки. Повсякдення повнилося радощами; та не бракувало і клопотів.В пам'ять про загиблих односельців у Нетішині було зведено солід¬ний постамент. А 1985 року втілилась у життя думка про створення організації ветеранів війни та праці. Довгий час її незмінним очільником була Ганна Василівна Шеливанова, ветеран війни, почесний громадя¬нин міста Нетішина. Сьогодні головою об'єднання є її донька—Лариса В'ячеславівна Живага. Організація ветеранів сприяє вирішенню тих чи інших насущних проблем її членів, організовує дозвілля своїх учасни¬ків, бере участь у проведенні Днів Перемоги та інших пам'ятних дат. В місті діє народний аматорський хор ветеранів війни та праці «Журавка» (кер. Л. В. Живага, конц. В. Трофімов).Відходять у вічність роки, та живе і пам'ять про тих, котрі «не вер¬нулися з бою», і повага до ветеранів. До цього докладають зусиль Не¬тішинська міська організація ветеранів, владні структури, міський кра¬єзнавчий — та ЗОШ №2 краєзнавчий музеї, краєзнавчий центр, біблі¬отеки, школярі та всі небайдужі. В місті упорядковано згадане вище історико-меморіальне видання «Книга пам'яті та поваги. Нетішин. Солов'є. 1939 — 1945 рр.», а також підготовлено в кількох екземплярах книгу «Бойовий орден та медаль у твоєму домі. 1941-1945. 9 травня — День Перемоги»66. Шкільним краєзнавчим музеєм ЗОНІ №2 ство¬рено документальний фільм, присвячений історії Славутського табору для радянських військовополонених «Гросслазарет Славута — 301». В міському музеї відбуваються тематичні виставки, зустрічі з ветеранами тощо.* * *... Вкотре нашою землею іде весна, осипається білим цвітом на сади, парки та сквери. Все відроджується до нового життя, радості та праці. І як добре, коли над нами — мирне і спокійне небо, коли сонце не тьмариться димом од вибухів і пожеж. Пам'ятаючи про не таке далеке минуле, як важливо згадати слова Святого Писання: «Шукай миру...» Нехай він буде не лише на нашій квітучій землі, а й у кожному людсько¬му серці, адже це так важливо.
19 Там само, ф. р-420, оп. 1, спр. 5, арк. 55.20 Завальнюк О. Комарніцький О. Олійник Ю. Хмельниччина у 1941 - 1944 рр. —С.45,47, 65.21 ДАХмО, ф. р-430, оп. 1, спр. 31, арк. 24; див. також арк. 80.22 Там само, ф. р-430, оп. 1, спр. 17, арк. 11-13; спр. 38, арк. 7(6).23 Нацистський окупаційний режим на Хмельниччині 1941 - 1944. Документи іматеріали. — Кам'янець-Подільський, 2009. — С. 497.24 Книга пам'яті та поваги. Нетішин. Солов'є. 1939 - 1945 рр. — Шепетівка,25 Кравчук С. Жахливі сторінки з історії концтаборів //Нетішинський вісник. —2005. — 29 квітня. — С. 9.26 Нюрнбергский процесе. Сборник материалов. — М., 1955. — Т. І. — С. 461-466; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. — К.,1963.—С. 341-348.27 Кентій A.B. Лозицький B.C. Партизанський рух 1941 - 1944 рр. в Україні //Український історичний журнал. — 2005. —№3. — С. 3-16. Надалі відомості зцієї праці подаємо без указівки на джерело.29 Там само. — С. 42,44,48, 60.30 Там само. — С. 61.31 Там само. —С. 74.32 Ковальчук С. Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. — К., 2006. — С. 36-50.33 Завальнюк О. Комарніцький О. Олійник Ю. Хмельниччина у 1941 - 1944 pp.— С. 84-85.34 Берковський В. Студії з історії Славутчини. — К., 2008. — С. 183, 185.35 Завальнюк О. Комарніцький О. Олійник Ю. Хмельниччина у 1941 - 1944 pp.— С.99.36 Олуйко В. Слободянюк П. Баюк М. Адміністративно-територіальний устрійПоділля. Історія та сучасність. — Хмельницький, 2005. — С. 206-207.37 Див. також: Ковальчук С. Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. —С. 238-260.38 Петровський В. Радченко Л. Семененко В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. — X., 2008. — С. 472-473.39 Нацистський окупаційний режим на Хмельниччині 1941 - 1944. —С. 498 Комарніцький О. Олійник Ю. Хмельниччина у 1941 - 1944 рр.— С. 33-34, 36.40 Рибак Ї.В. Хмельниччина. Наш край в історії України. — Кам'янець-Подільський, 2007. — С. 180.41 Там само. —С. 181.42 Там само. — С. 182-183.43 ДАХмО, ф. 769, оп. 2, спр. 4, арк. 43; див. також: Шеливанова Г.В. У Різдвянуніч 44-го... //Нетішинський вісник. — 2004. — 16 січня.
Тарас Вихованець
